Млин-вітряк, стовповий, слугував для перемелювання зерен жита та пшениці на борошно.

​

    Споруда рухомого вітряного млина прямокутна у плані, розміром 4,9 х 4,15 м, має зовні 4 крила – лопаті та дишло (водило, ворот). Дерев’яний каркас вертикально обшитий дошками, має двосхилий дах.

​

    Центром вітряка є товстий дерев’яний стовп, нижнім краєм глибоко закопаний у землю та закріплений на міцній основі так, щоб за допомогою дишла вся будівля вітряка могла обертатися навколо стовпа на 360 градусів. При зміні напрямку вітру млин крилами повертали до вітру, водило ланцюгом кріпили до спеціальних стовпчиків, що розташовувалися по колу (довкола млина).

​

    Внутрішнім перекриттям вітряк ділився на два яруси. На нижньому ярусі розміщувалися ваги для зважування збіжжя.  Тут же зберігався спеціальний клин, або вал, що регулював відстань між каменями жорен для отримання помелу потрібного ґатунку.

​

    На верхньому ярусі, один над одним, знаходилися два камені - жорна, вони приводилися в рух спеціальною шестірнею, що була з’єднана з великим зубчастим колесом, насадженим на вал, котрий передньою частиною виступає назовні млина. Вал крутять лопаті, що самі обертаються завдяки енергії вітру. На верхній ярус зважені мішки із зерном піднімали сходами, зерно висипали в короб, а звідти воно поступово подавалося на жорна. Тут був дерев’яний ящик, куди ставили мішок, обв’язаний горловиною навколо труби, по якій надходило вже готове борошно. З іншої труби, так само в мішок, подавалися висівки. При занадто сильному терті каменів могли проскакувати іскри, що інколи спричиняло навіть пожежі, тому під час роботи вітряка мірошник мав постійно бути поруч із жорнами, через це був увесь білий від борошняного пилу.

​

    Млин-вітряк споруджений в 1923 – 1926 роках жителем села Солонинівка, нині село Жадани, Кабаком Леонтієм Максимовичем (04.08.1893 – 31.07.1976). Дерево на будівництво Л.М.Кабак привіз із села Лютеньки, там мав власну ділянку лісу, а камені на жорна, за спогадами його онуків, були куплені аж на заході України. Під час транспортування один камінь був пошкоджений і господар сам його шліфував. Будівництво велося великою родиною Кабаків та Лелюків (брати його дружини).

​

    Зведення вітряка припадає на часи НЕПу - політики, заснованої на ринкових відносинах, яку держава змушена була ввести для порятунку економіки країни, сплюндрованої багаторічними війнами та революціями. Ця політика дозволяла селянину мати приватну власність. Але уже з початком примусової колективізації в 1929 році та ж сама держава почала відбирати у найпрацьовитіших селян усе їхнє майно. І Л.М.Кабак, нащадок козацького роду,  втрачає своє дітище - тільки-но споруджений вітряк. А з 1949 року Леонтій Максимович працює у ньому мірошником. Вітряний млин діяв аж до початку 60-х років, до виходу мірошника на пенсію. Дуже вже незаперечним був його авторитет у громаді.

 

    В 1972 році вітряк перевезли до Миколаївського лісу в Диканьку як частину музею українського побуту. І нині він залишається єдиним, хоч і частково, але збереженим експонатом. А відповідно до карти млинів України входить до десяти млинів Полтавщини, що існують до сьогодні.

​

    І діти, і дорослі в селі знали, що млин – майже сакральна споруда, адже там, в його глибині, із золотих зерен жита і пшениці народжувалось диво – борошно, з якого буде на столі ХЛІБ.